Солотвино – Олександрівка – Драгово – Свалява

1. Солотвино

Солотвино розташоване за 195 км від Ужгорода на правому березі річки Тиса. Близько 250 мільйонів років тому тут хлюпотіли хвилі величезного океану, який залишив по собі ,,напам’ять” про себе найбільші в Європі соляні поклади. Їх почали розробляти ще до нашої ери.

Соляні копальні завжди були спокусливим об’єктом  для загарбників. Наприклад, для римлян. Напочатку ІІ століття  нашої ери легіони римського імператора Марка Ульпія Трояна захопили Дакську державу, яка на той час існувала на цих землях, та заснували замість неї провінцію своєї імперії Верхня Дакія. Саме тоді (чи не вперше?) в хроніках згадується Солотвино.

Та неспокійна епоха нині представлена знахідками археологів: римськими монетами – динаріями та залишками римської солекопальні.

Старі соляні шахти, що провалилися, поступово наповнювалися водою. Так утворилися відомі соляні озера, які за своїми цілющими властивостями, як стверджують спеціалісти, є майже повним аналогом ізраїльського Мертвого моря.

Головне в ланцюгу цих озер – озеро Кунігунда (глибиною майже 8 метрів), соляний розчин якого сприяє лікуванню багатьох захворювань опорно-рухового апарату та шкіри.

2. Олександрівка (solyanka)

Олександрівка або Шандрово (назва, яка прижилися в селі ще з часів Австро-Угорської імперії) знаходиться за 24 кілометри від Хуста. Тут майже 700 дворів, у яких мешкає близько двох з половиною тисяч населення. понад 100 років тому на території села діяло кілька соляних копалень. Нещодавно один шандрівець вийняв із такої копальні настільки просолений дерев’яний брусок, що ніяк не міг увігнати в нього цвяха. Недарма сьогодні майже в кожній сільській криниці, яка глибша трьох-п’яти метрів, вода має солоний присмак. Геологи дослідили, що майже вся Олександрівка стоїть на величезній соляній плиті, аналогів якій нема й далеко за межами України. Раніше знаменита шандрівська криниця приносила значний дохід селу. Сюди з усіх усюд з'їжджалися люди на возах з бочками, аби набрати в них ропи, яку потім використовували для квашення фруктів та овочів, а жителі села випаровували її і таким чином добували чисту сіль. Через великий транспортний потік Олександрівка розширила свою інфраструктуру, особливо розвинулося бондарство та солеваріння. Але історичний час змінився, сіль перестала цінитися і криниця занепала разом із старою славою.

Найвідоміша соляна криниця знаходиться метрів за 100-200 від початку села під старими горіхами. Старожили Шандрова кажуть, що за ропою до них приїжджають не лише із закарпатських сіл та містечок, але й із сусідніх Чехії, Угорщини та Словаччини. Туристів олександрівська солярня вабить насиченістю йоду в ропі. Крім того, подібні природні соляні джерела для них – своєрідне диво світу. Сьогодні ропу, в Шандорові використовують для закладки овочів, засолювання сала. Для отримання солі Олександрівську ропу виварюють і таким чином отримують з неї поживний багатий на йод продукт. Було проведено експеримент у 2007 році: два з половиною літри ропи, виварено її й отримано… 900 грамів чистісінького продукту.

Взимку для зняття зі шляхів снігового й льодяного покрова, шандрівську ропу, використовують майже всі дорожні служби області.

3. Драгово (solyanka)

Як пише Drahny Fr. (1924): "Жупа Марамороська найбагатша мінеральними водами. В 98 селах тут відомі 234 мінеральні джерела, багато з яких знаходяться біля залізничного шляху Кіральгаза-Ясіня. З драгівської води виварювали сіль і село входило до так званого «Соляного шляху».

4. Свалява (solyanka)

Назва Свалява пов'язана зі словом "сіль", у тому смислі, що тут знаходяться соляні мінеральні джерела Зі свалявської мінеральної води виварювали сіль, а містечко входило до так званого «Соляного шляху».

Хоча перші записи про Свалявську мінеральну воду відносяться до XV століття, перші свідчення про вивіз Свалявської мінеральної води з'являються в добу правління останнього Ракоці (1676-1735), тоді з домінії вивозили разом із винами і квасну воду буркутів у бочках аж до Москви, її ставили на рівні з "єгерською" (тобто карлсбадською та марієнбадською). У 1826 році на джерелі існували і популярні серед населення купелі, однак у 1834 році його, як і Плосківське джерело, орендували тільки для вивозу бочками, для виробництва (виварювання солі).  
 
 

Охоронні замки для соляного шляху

1. Вишково

Залишки Вишківського замку — перша згадка про фортецю відноситься до кінця ХІІІст. (1281 р.), коли брати Мік і Іштван Чепа з роду Гунт-Пазмань, на землях подарованих їм угорським королем Ласло IV побудували на горі Вар-Гедь (висота 589 м) земляну фортецю. Вона виконувала роль охорони водного шляху по Тисі, по якому шла із солотвинських солекопалень кам'яна сіль. У 1300-1350 рр. фортеця була центром Мараморського комітату. 

2. Хуст

Для захисту знаменитого соляного шляху із Солотвино до Європи наприкінці XI-XII ст. була навіть зведена фортеця — Хустський замок. Аж до XVII століття він був неприступний. Після національно-визвольної війни угорського народу проти Габсбургів у 1703-1711 роках фортеця втратила своє сторожове значення, а незабаром узагалі була зруйнована блискавкою, що влучила в пороховий склад.

На початку XVІ ст. внутрішні міжусобиці значно послабили королівську владу в Угорщині й спустошили державну казну. Тому в 1511 р. король Владислав ІІ передає Хустський замок разом рудниками й коронними містами, що відносились до замку, в оренду за 20 тисяч злотих в рік графу Габору Перені. Про те, що соляні копі управлялись з Хустського замку, свідчить королівська грамота від 1514 р., де було сказано: „castrum Huszt cum quinque civitatibus et fodinis salium” – „замок Хуст с п’ятьма містами й солеруднями”. 

3. Виноградово

Для захисту населення в ХІ ст. зводиться на плато біля Чорної Гори перше укріплення - замок Канків (Канко), вотчина місцевого слов'янського феодала. Йшли роки, замок змінив русинських власників на угорських магнатів. Севлюш пишається тим, що він перший з поселень краю в 1262 році удостоївся привілею називатися королівським містом. Міщани мали власний суд та самоврядування, обирали свого старосту та священника. Навіть могутні барони шанували права міста - їм не дозволялося селитися у місті. З того часу Севлюшське право - велика, по-справжньому королівська нагорода для міст Закарпаття. Канків перетворюється з дерев'яного дитинця в кам'яний рицарський замок, що пильним вартовим оберігав соляний шлях, який пролягав Тисою 

4. Квасово

Руїни Квасівського замку — це типовий рицарський замок. Фортеця контролювала сухопутний "соляний" шлях і вихід із Боржавської долини. У XVI ст. власник замку Павло Мотузнаї неодноразово грабував місцевих селян і феодалів. У результаті цього угорський дворянський сейм у 1564 р. постановив зруйнувати замок, а майно власника конфіскувати на користь держави. 

5. Середнє

Перша письмова згадка за «Історією міст та сіл Закарпатської області УРСР» відноситься до XIV ст. Замок в Середньому був побудований тамплієрами. Напівзруйнований, він зберігся до наших часів і поправу вважається однією з головних пам’яток Закарпаття.В період середньовіччя тамплієри, які мали неабиякий підприємницький хист, «порішали питання» і отримали право на торгівлю солотвинською сіллю. Соляний шлях з Підкарпатських копалень в Європу проходив через Закарпаття. Тамплієри дуже добре вміли не тільки торгувати, а й захищати свої економічні інтереси. Вони швидко зводять вздовж всього соляного шляху низку укріплень, які використовувались як митні пости, а при потребі і як пункти дислокації невеликих військових гарнізонів, що оберігали той соляний шлях. Одне з таких укріплень збереглося в Середньому.

Автор: Кафедра туризму Ужгородського національного університету