РОГАТА ЕКЗОТИКА

У Велятині, заснованому велетами і знаменитому буйволами, чекають на туристів.
Кожному гостеві цього особливого села одразу ж стає зрозуміло: Велятино — це місце туристичної ідилії, бо рівнинне поселення мальовничо оточене гірською грядою. У такому розташуванні — неабиякий рекреаційний потенціал Велятина. Ніби навмисно створене для відпочинку, це село тільки починає відкривати свою привабливість. Ми ж якраз і прямуємо до його найбільшої слави. Велятино називають буйволячою столицею, і основна туристична привабливість села з великим майбутнім цього дня ліниво хлюпається у багнюці…
Диво дивне — оці діжкоподібні рогаті істоти — для тих, хто не знає, що на Закарпатті з давніх-давен прижилися буйволи. Пора вже називати цю популяцію карпатською. А втім, невеличке стадо — залишки колишньої буйволячої розкоші — нині справжня екзотика. Бо ж право називати себе буйволячим селом має тільки Велятино Хустського району.
Спекотного дня більша частина велятинських екзотів знайшла притулок в улюбленому місці свого пасовища: чималій калюжі. Через такі вподобання не вдається використовувати потужних тварин як тяглову силу: побачать водойму — кидають вантаж. З іншого боку, оці екзотичні рогаті — цілком як корови. Пастухи, що доглядають загальну сільську череду, розповідають: буйволи — благі тварини, з ними клопотів найменше. Бо ж коли інша худобина гуляє собі в пошуках поживи, а то й губиться, міцні чорняві буйволиці, лежачи у вологому багні, ностальгують за кліматом своєї історичної батьківщини. Краєзнавець Надія Симйон розповідає, що тварини походять з Індокитаю. Близько 750 років тому услід за ордами хана Батия в наш край прийшли буйволячі стада, які годували військо. З тих часів, певно, худобина і лишилася на Закарпатті. І вельми призвичаїлася до нашого клімату, ставши природною частиною сільського пейзажу.
Власне, Велятино взагалі має оригінальний характер. Засноване ж бо воно було незвичайними людьми. Розповідають, що першими поселенцями тут були втікачі від панщини, які ховалися в густих лісах. Гордих і мужніх бунтарів, вочевидь, називали велетами. Ось так і народилася назва, — пояснює Надія Симйон. Бо ж інша теорія не витримує критики: так, саме з велятинської гори Чабрин опришок Пинтя Велет, якого дехто вважає легендарним засновником Велятина, розбив Хустський замок. Але ж уже тоді, на початку XVIII століття, було відоме це село, уперше згадане в історичних джерелах 1273 року. Виходить, що буйволи живуть у селі з часів його заснування… Тож недарма тут так шанують свою рогату славу. А втім, велятинці не впевнені, що екзотичне стадо перспективне. Нині, кажуть, популяція майже виродилася. Оці буйволиці із сільської череди — останні з могікан. Чи має оригінальна громада майбутнє? Цим нині переймаються у Велятині. Сільський голова Наталія Лойка розповідає: один з хазяїв, Іван Біляк, навіть планує їхати до Іспанії навчатися буйволівництву та збирає інвестиції, аби привезти свіжої буйволячої крові — поновити велятинську популяцію.
А тим часом поміж літніх буйволиць притулок знайшов і бичок Борька. Він — надія велятинського стада. Бо ж ще недавно, коли втратили єдиного бика-репродуктора, поголів’я різко скоротилося. Та найшовся молодий буйвіл, а ще — господар, який взяв на себе його утримання. Бо не може село, яке гордо називає себе буйволячою столицею, втратити свою рогату гордість: нині такою худобою не може похвалитися жодна інша місцина не тільки Закарпаття, а й України! Тож до роганів тут ставлення особливе. Навіть приказку вигадали: йде, як буйвіл, себто розмірено, спокійно. Оці вайлуваті тварини — не лише улюблена худоба селян, але й їхня надія на майбутнє. Наталія Лойка каже, що до Велятина з’їжджається багато гостей саме завдяки чорним екзотам. Молоко тутешніх буйволиць туристам до смаку. Саме за це цінує славних тварин господар Іван Силимонка.
Велятинський ґазда, власне, окрім якості молока (на відміну від коров’ячого із жирністю до 4%, молоко буйволиці має від 7 % і до 9 %), суттєвих відмінностей між телицею і буйволицею не відзначає. А втім, звичайної худобини ніколи не тримав: звик до оригінальної. Нині ж його круторога Катя — буйволяча старійшина Велятина. Вона не лише виробник молока, а справжня туристична зірка. Хазяїн каже, що їй сорок років, і твердить, що вік буйвола — як у людини: близько сімдесяти. Іван Силимонка гордо демонструє продукт від своєї буйволиці: з відкритої банки густа солодка маса не виливається. А втім, ґазда має сумніви щодо майбутнього цих екзотів у ,Велятині: «Невигідно, — каже, — тримаємо, бо призвичаїлися, а молока ж дає значно менше, ніж корова — близько п’яти літрів на день». Хоча до ялівчини навряд чи ставився б із такою ніжністю, як до Катерини. Сьогодні вона — єдина буйволиця у селі, яка не долучається до загальної череди: постійно мешкає в особистій стайні та вже призвичаєно позує фотографам.
…А велятинська надія — підліток Борька — оглядає свій гарем. Буйвіл ще досить юний, та наступного року уже є перспектива потомства. Борька флегматично хлюпається в багнюці в оточенні майбутніх дружин. Що ж, йому треба набиратися сил для здійснення своєї великої місії — відродження велятинського стада. бо це село повинно зберегти свою особливу гордість! Недарма ж славний чорний буйвіл з’явиться на новому гербі Велятина…

Автор: Алла Хаятова
Світлини: Сергій Гудак

назад>>>