Музеї Закарпаття

Закарпатський музей народної архітектури та побуту – самобутній ансамбль української національної спадщини, що складається з архітектурних перлин старовинного закарпатського села і зразків найдавніших та найпоширеніших видів народного ужиткового мистецтва. Це один із перших в Україні музеїв просто неба. Відкритий для відвідувачів у червні 1970 р.

Із заходу на схід розташовані взірці житла і садиб закарпатців низовинних районів – долинян, а на пагорбі – горян: бойків та гуцулів, а також житлові споруди угорського та румунського населення.

У музеї під відкритим небом розміщені 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвінниця, школа, кузня, млин, ступа-сукновальня, корчма. Загалом, у музеї зберігається понад 14 тисяч експонатів.

Адреса: м. Ужгород, вул. Капітульна, 33/A

Тел.: (03122) 3-73-92

Відчинено: з 10 до 18 год., крім вівторка.
 

Закарпатський обласний краєзнавчий музей – працює з червня 1945 року. Його зібрання нараховують близько 110 тисяч експонатів, які знайомлять з багатовіковою історією та культурою краю. Експозиції, в залежності від тематики, об’єднані в окремі фонди, колекції, відділи:

  • відділ народного мистецтва з особливо багатою колекцією музичних інструментів;
  • відділ духовної культури й історії релігії;
  • відділ природи з цікавою колекцією корисних копалин, гербаріїв, чучелами тварин;
  • етнографічні фонди, в яких одних тільки народних вишивок нараховується понад 2 тисячі;
  • одна з найбільших в Україні колекція бронзових виробів – 3 тисячі предметів, більшість з яких датується ХIII-ХII ст. до н.е.;
  • нумізматична колекція;
  • колекція вогнепальної зброї ХIV – поч. ХХ ст.;
  • старовинні манускрипти та ін.

Адреса: м.Ужгород, вул.Капітульна, 33

Тел.: (03122) 3-44-42

Інтернет-ресурс: http://www.@muzeum.ua

Відчинено: з 10 до 18 год., крім вівторка.

 

Закарпатський обласний художній музей

Колекція музею нараховує більше 5 тис. експонатів. Вона складається з двох розділів: вітчизняне мистецтво ХVІ - поч. ХХІ століття та зарубіжне мистецтво ХVІ - ХХ століття. У розділі вітчизняного мистецтва представлені твори художників України та Росії. До числа найбільш ранніх пам’яток цієї частини збірки відносяться іконописні твори ХVІІ – ХVІІІ століття, що представляють собою значну мистецьку вартість. До музейної збірки входять твори таких видатних митців російського та українського живопису ХІХ століття: В. Тропінін, О. Кіпренський, І. Шишкін, Н. Саврасов, Т. Шевченко, І. Айвазовський, О. Мурашко, І. Труш, С. Васильківський. Широко представлена творчість художників нашого краю: Й. Бокшая, А. Ерделі, А. Коцки, Ф. Манайла, З. Шолтеса, Е. Контратовича, А. Габди, А. Кашшая, Г. Глюка. В окремий розділ виділені в музеї твори зарубіжного мистецтва  –роботи художників країн Центральної та західної Європи. Серед визначних майстрів західноєвропейського живопису: представник італійського Ренесансу Якопо Пальма, нідерландського відродження Ламберт Ломбард, французького романтизму Верне Клод Жозеф, італійського класицизму Альбані Франческо, раннього голандського реалізму Корнеліс Бега. У музеї зберігається найбільш повна на теренах України колекція угорського мистецтва ХVІІІ – поч. ХХ століття. Серед унікальних взірців раннього угорського малярства – полотна, що атрибутовані рубежем ХVІІ – ХVІІІ століття, пензля анонімних авторів „Прийом послів” і „Жанрова сцена на тлі міського краєвиду”, що відтворюють реальні події національної історії Угорщини. Мистецьке життя Угорщини другої половини і кінця ХІХ століття гідно репрезентують в музейній збірці твори таких знаних представників національної художньої культури, як: Мункачі Міхай, Ревес Імре, Торма Янош, Молнар-Ц. Пал, Івані-Грюнвальд Бела, Меднянські Ласло, Аба-Новак та інші.

Адреса: м. Ужгород, вул. Жупанатська, 3.

Тел./факс: (0312) 61-44-38

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Інтернет-ресурс: http://www.museum.in.ua

Відчинено: з 10:00 до 17:00, крім понеділка
 

Мукачівський історичний музей – розташований у Мукачівському замку ,,Паланок”, одному з небагатьох, що вціліли до наших днів.

Замок є цінною пам’яткою історії та військової архітектури ХIV-ХVII ст. Упродовж століть він слугував для охорони торгових і військово-стратегічних шляхів. За всю свою історію належав багатьом правителям. Замок витримав чимало облог. Найтриваліша з них – з 1685 по 1688 р.р., яку організували австрійські імператорські війська; фортецю в цей час мужньо боронила княгиня Ілона Зріні. З 1703 по 1711 р. замок був оплотом національно-визвольної війни угорського народу під керівництвом трансільванського князя Ференца II Ракоці, в якій взяли активну участь повсталі русини – куруци.

Історію замку й Закарпаття в деталях відтворюють експозиції історії етнографії, природи та старожитностей. У 12 залах експонуються твори живопису, в тому числі старовинні ікони. До уваги відвідувачів – кілька меморіальних кімнат, колекція писанок Закарпаття.

Адреса: м. Мукачево, вул. Замок ,,Паланок”

Тел.: (03131) 4-40-53, 4-40-96

Інтернет-ресурс:  www.palanok.org.ua

Відчинено: з 9 до 18 год., крім понеділка.
 

Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах функціонує у Карпатському біосферному заповіднику як інформаційний еколого-освітній та історико-культурний осередок. Це єдиний в Україні такий музейний комплекс.

Музейна експозиція складається з двох відділів – ,,Природа Карпат” та ,,Природокористування в Українських Карпатах”.
У першому відділі можна ознайомитися з історією Карпатських гір, їх геологією, геоморфологією, основними типами ландшафтів, рослинним і тваринним світом. Його окрасою є дві діорами – ,,Карстова печера” і ,,Буковий праліс”. Перша у деталях імітує інтер'єр карстової печери з сталактитами і сталагмітами. Діорама ,,Буковий праліс” представляє фрагмент первісних незайманих лісів, що збереглися на вапнякових скелях Угольки – одного з масивів Карпатського біосферного заповідника, де дерева досягають велетенських розмірів, а їх вік – 300-500 років.

У другій частині експозиції розкривається тема природокористування в Українських Карпатах від початку колонізації, що розпочалася в пізньому палеоліті, близько 20 тис. років тому, і до наших днів.
Загалом, увесь музейний комплекс поєднує природу і культуру, сиву давнину і погляд у завтра, а відвідання його наповнює новим змістом наше розуміння величі первозданної природи і самої людини як її частини.

Адреса: м. Рахів, вул. Червоне плесо, 77

Тел.: (03132) 2-21-93, 2-26-28.

Відчинено: з 9 до 17 год., без вихідних.

 

Народний приватний музей ,,Сріберна земля” – яскравий приклад того, як в наш занадто стрімкий час виключно завдяки ентузіазму однієї людини абсолютно безкорисно зберігається і примножується культура наших предків.

Кількості експонатів, що зібрані на невеликій площі в 3-х музейних кімнатах, вистачило б, напевно на десяток виставкових залів, окремі з них – унікальні і могли б стати окрасою будь-якого столичного музею. Серед них – рукописне ,,Євангеліє” та ще 65 фоліантів релігійного змісту (ХVIII ст.), старовинна церковна чаша, ікона закарпатської школи живопису, перші українські гривні, рідкісні марки багатьох країн. Окрім цього, в музеї зібрано понад 200 зразків одягу, переважно гуцульського, 250 домотканих рушників, пряльні станки з мотовилами, велика кількість предметів домашнього вжитку (діжки, маслобойки, глечики, бербенички, розписані тарілки). Загалом експонати згруповані в 12 відділів – в залежності від тематики експозицій.

У музеї можна також помилуватися виставкою полотен закарпатського художника Тегзи В. В., який водночас є і власником музею. На картинах майстра – натюрморти із зображенням старовинних речей домашнього вжитку, культові споруди (дерев’яні церкви), пейзажі рідного краю.

Адреса: с. Грушово Тячівського району, вул. Прикордонна, 2

Тел.: (03134) 5-33-36.

Вхід вільний. Попередня домовленість про екскурсію – за контактним телефоном.

 

Хата-музей ,,Лемківська садиба”

Музейний комплекс створено у 1985 році. Він відображає життя і побут лемків – однієї з етнографічних груп українського населення.

Хата збудована в 1902 році із букових колод. До комплексу забудови входять: жила частина (хижа, сіни і комора) та господарські приміщення (стодола, хлів і хлівець), що знаходяться в одному ряду, під спільним дахом. Саме такий тип забудови характерний для етнографічної групи лемків.

У хаті зібрані предмети побуту, які відтворюють матеріальну культуру лемків початку ХХ ст.: в сінях – дерев’яна ступа, жорна, великі дерев’яні миски, діжки для капусти із солом’яною кришкою, в коморі – старовинні столярські інструменти, дерев’яні бочки, посуд, чоботи, у кімнаті – стіл, різьблене ліжко, шафа, дерев'яна колиска, що зроблені руками господаря.

Усе це та ще багато інших цікавинок Ви зможете побачити самі, завітавши у гостинне гірське село, де Вас радо зустріне фольклорно-етнографічний самодіяльний народний колектив ,,Лемківчанка”, що діє при музеї. Окрім пояснень та коментарів до музейних експозицій, учасниці колективу перекажуть Вам цікаві оповідки про життя лемків, заспівають веселі і жалібні лемківські пісні.

Адреса: с. Зарічево Перечинського району

Тел.: (03145) 2-15-42, 4-12-25

Вхід вільний. Попередня домовленість про екскурсію – за контактним телефоном.

 

Кузня-музей ,,Гамора”

Діюча кузня – унікальний пам’ятник ковальського ремесла, оригінальність якого в тому, що для приведення в дію важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів сільськогосподарського призначення використовується сила падаючої води з річки Лисичанки. За таким принципом працювали тут ковалі й раніше.

Кузня побудована на початку ХIХ ст. На річці була споруджена гребля для накопичення води у водосховищі. По відвідному каналу вода спрямовувалася на лопаті коліс кузні, які приводили в рух ковальські молоти вагою до 125 кг. Під їх ударами металічні болванки перетворювалися в заготовки для лопат, мотик, деталей плугів тощо. Колись чотири молоти обслуговували 16 майстрів, які уміли виковувати крім нехитрих знарядь праці селян також деталі для металічного фігурного тину, металічних ліжок та інших виробів, що мали на той час великий попит не тільки в краї, а й далеко за його межами.

Кузня працювала практично без перерви аж до часів радянської колективізації. Зараз існує як музей.

Адреса: с. Лисичево Іршавського району

Тел.: (03144) 2-26-04, 3-92-21.

Вхід вільний. Попередня домовленість про екскурсію – за контактним телефоном.

 

Музей у Колочаві «Церква Святого Духу»

 У Колочаві-Горбi біля головної дороги, на пагорбі сперечається стрункістю зі смереками музей – дерев'яна Церква Зішестя Святого Духа.

Зроблена без єдиного цвяха, у бароковому стилі церква донині примушує мліти від захоплення не одного прохожого туриста. Двозрубна тридільна церква струнка і досконала в пропорціях. Головні об’єми дивовижно збалансовані по горизонталі й вертикалі. Висока вежа над бабинцем завершена чудовим бароковим ансамблем з гранчастої бані з дашком, ліхтаря та кулястої главки над ним.

Під час радянських часів комуністи повністю спустошили святиню всередині, а у вівтарі замість образів поставили портрети комуністичних вождів. Божий дім же невірники перетворили на музей атеїзму.

Та за іронією долі, саме це й допомогло зберегти архітектуру і зовні церква залишилася недоторканою у своїй первісній красі. Пам'ятку повністю відреставровано у 1969-1970 рр. У 2000 році довкола поставили нову огорожу.

У вівтарі храму розташована унікальна мироточива ікона, єдина у своєму роді – ,,Ісус Христос-виноградар’’.

На території храму-музею розташовано кілька чеських могил, поховання угорського поштаря. У давнину також поширеною була практика ховати відомих людей та меценатів біля церкви. Це вважалося особливим вшануванням такої особи. Біля дерев’яної церкви Святого Духа ще й досі збереглося чимало таких поховань. Одне із них – невідома могила під деревом, яка відноситься до 80-х років 19 століття. На ній вказано лише прізвище Секереш. Скоріш за все, там лежить якийсь відомий колочавський меценат.

Біля входу до храму стоїть один з найбільш унікальних пам’ятників села. Присвячений він видатній пам’ятці сакрального рукопису колочавського дяка Івана Лугоша «Перло дорогоцінноє». Композиція має вигляд «робочого місця» літописця: на великому камені лежить розкрита бронзова книга, біля неї – чорнильниця і перо. Поруч стоїть камінь-стілець, на якому нібито щойно сидів автор рукопису. В приміщенні дерев’яної церкви розміщено кольорову 418- сторінкову копію рукопису.

Поряд з храмом ростуть старі смереки, які коливаючись під вітром, розповідають відвідувачам давній колочавський звичай. Колись, дівчину, яка мала нешлюбну дитину, для приниження, заставляли один день постояти біля входу до церкви як приклад для односельчан.

Дерев'яну двоярусну дзвіницю, що стояла біля церкви, громада перенесла до збудованої неподалік православної церкви й оббила бляхою.

Церкву зняли з реєстрації діючих храмів 9 січня 1953 року. Згодом ікони було вмонтовано до іконостасу Шелестівської церкви в Ужгородському музеї архітектури і побуту.

Тепер тут діє музей, проводять екскурсії, а сакральну пам’ятку дбайливо охороняють.

Джерело: http://www.kolochava.com/ua/selo-10-muzeiv/kolochavskij-bokorash.html

 

Музей у Колочаві «Старе село»

,Старе село’’ – перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті. На його території відтворено село стародавньої Верховини із колочавських експонатів, які ознайомлюють із 300-річною історією побуту місцевих жителів. У скансені представлені пам’ятки культури різних часів та різних верств населення як за соціальним статусом (бідняки, середняки), так і за видом діяльності (вівчарі, лісоруби, мірошники, швеці).

На сьогодні музей ,,Старе село’’ нараховує майже два десятки будівель та допоміжних господарських споруд.

У хатині селянина-бідняка  відтворено нелегкі умови проживання колочавців у кінці 19  на початку 20 століття. В маленькій кімнаті без підлоги, з одним ліжком, малими вікнами та без світла проживала численна сім’я та домашні тварини. Хата збудована у 1856 році і перенесена до скансену у первісному вигляді.

Церковно-приходська школа передає атмосферу навчання дітей з середини 19 до середини 20 століття. Читати тодішні школярі вчилися із церковних книжок, а писали на невеличких дощечках грифликами. Учні різного віку вчилися в одному класі, а дяк-учитель за непослух міг добряче покарати різками.

 У 20-х роках ХХ століття кожний десятий житель села Колочава був євреєм. Єврейський комплекс у скансені відображає життя та побут й цієї частини населення. У єврейському барі ,,Корчма у Вольфа’’ всі бажаючі могли випити децу (сто грам) горілки та закусити. Коли ж у чоловіка закінчувалися гроші, то він починав брати ,,на віру’’ (у борг). Всі боржники записані у борговій книжці, яка лежить на прилавку єврея-корчмаря. Кімната єврея свідчить про те, що він належав до найбагатшої верстви сільського населення та мав добре влаштований побут. Гостинну кімнату єврей здавав для приїжджих гостей.

До ,,бужні’’ (єврейський молитовний дім) євреї-чоловіки щосуботи сходилися на молитву. Тут вони запалювали свічки у семисвічнику та взявши єврейські молитовники, написані на івриті, приступали до молитви.

Хатинка лісоруба містить численні лісорубські знаряддя праці та відтворює умови проживання дроворуба. Робота з заготівлі деревини була однією з наймасовіших, проте найважчих у краї. Про неї свідчить колекція сокир, плескачів, ножівок, цапін, пил-драчовок, бартів, дзьобачок, які представлені на експозиції.

Практично весь час перебуваючи на полонині з вівцями, вівчар не мав можливості добре доглядати своє житло. Хатина вівчаря приземкувата та з маленьким вікнами. Проте тут є все, що потрібно для роботи з молоком: путина, баталу, дерев’яні відра, гелети, мішалка, котел для приготування вурди тощо. Під стріхою вівчарської хижі прибита трембіта, без якої досі не обходиться жодний вівчар.

Недалеко розміщена й літня  дача вівчаря – салаш (колиба), яка стояла на полонині. У ній вівчар жив більшу частину року.

Слово ,,шустер’’ для туристів зовсім незрозуміле, проте у Колочаві всі добре знали, що цей чоловік ,,морщить’’ постоли (взуття). У будинку шустера представлене цікаве зібрання різноманітних постолів, в яких сто років тому ходили жителі села. Робив шустер й череси – ремені, якими підперізувались чоловіки. Черес добре грів спину та вберігав від грижі, у ньому також ховали гроші.

Сабов – закрійник і швець в одній особі. У хатині сабова (швеця) зібрана ціла колекція різноманітних швейних машинок, ножиці різних видів та розмірів. Ця будівля дійсно належала колись колочавському швецю Митрові Дацю, який обшивав практично все село.

Жандармський пункт був у селі за кожної влади. У сканcені представлена угорська жандармська станція, де сиділи кілька поліцаїв – представників пануючої держави  та стежили за порядком у селі. Всіх винних одразу ж кидали до в’язниці, яка розміщена прямо під жандармерією. Відбуває покарання там нині молода жінка, яка провинилася перед владою.

Кузня – місце праці коваля, без якого не могло обійтися жодне село. Колочавська кузня готова працювати у будь-який момент. Величезні міхи подають повітря до горна з обох сторін, а різноманітні молотки та молоточки допоможуть викувати будь-яку залізну річ.

 

Асортимент виробів столяра був дуже широким, а для їх виготовлення використовувались неоднакові інструменти – різні види пилок, рубанки та фуганки, розміряк-циркуль, молотки тощо. Всі вони є у хаті та майстерні столяра. Найбільше привертає увагу столітній деревообробний станок, який працює досі.

 

Ткацтво належало до найбільш поширених видів господарської діяльності та має вікову історію. Виготовленням тканини займалися у кожній сільській хаті жінки та дівчата. Тому кросна обов’язково були у верховинській хаті. Ознайомитись із процесом виготовлення тканини та спробувати самому попрацювати на кроснах можна у будівлі ткача.

 

,,Бирів’’ (сільський голова) – перша людина у селі. Отож й будинок бірова значно відрізняється від інших. Просторий і світлий, зроблений з великих колод, він вже всередині має підлогу та обставлений значно багатше.

У березні колочавський музей-скасен ,,Старе село’’ потопає e фіолетових квітах. Щовесни тут спостерігається унікальне природне явище – масово зацвітає рідкісна рослина – Шафран Гейфелів. Зазвичай перші квіти у долині Крокусів з’являються наприкінці березня і масово цвітуть до кінця квітня. Шафран Гейфелів перебуває на межі зникнення. Його занесено до Червоної книги України. У Колочаві квітка знаходиться під пильним наглядом і бережно охороняється.

 

Музейний комплекс ,,Старе село’’ на Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв, що відбувся у грудні 2009 року, у номінації ,,Традиції та звичаї моєї малої Батьківщини’’ був визнаний найкращим і отримав перше місце.

Інформаційна довідка:

Музей працює кожного дня, без перерв та вихідних з 08:00 до 18:00.

Джерело: http://www.kolochava.com/ua/selo-10-muzeiv/kolochavskij-bokorash.html

 

Музей у Колочаві ,,Радянська школа’’

Музей ,,Радянська школа’’ – перший школа-музей на Закарпатті, який передає атмосферу навчання дітей у 60-70-х роках минулого століття.

Вперше школа відкрила свої двері перед колочавськими школярами ще у далекому 1899 році як Угорська королівська державна школа. Це була перша державна школа у Колочаві. Доти жителі села мали можливість навчатися лише у церковно-приходській школі. До 1923 року школа була лише однокласною, а відтак діти різного віку вчилися лише в одному класі. За чеського періоду навчальний процес тривав уже у двох класах.

Учні здобували освіту у радянські часи завдяки учителям, котрі приїхали до Колочави з різних куточків України.

Протягом 40-50-х років минулого сторіччя на Закарпаття з Великої України було направлено близько 5 тисяч вчителів. Більше 250 вчителів цієї генерації потрапили і в колочавські школи. Коли вони приїхали на Закарпаття, тут була закрита зона. В’їзд і виїзд з області дозволявся лише по спеціальних перепустках. Вчителям заборонялось їхати кудись з місця роботи без окремого дозволу. Через декілька років цю норму було знято і у 1953 році розпочався масовий виїзд вчителів додому в свої області. Закарпатське обласне управління освіти було вимушено знову цілими ,,ешелонами’’ завозити молодих педагогів з центральної і східної України. Розпочалась своєрідна друга хвиля ,,українських вчителів’’.

У 1978 році школа переїхала у нову сучасну будівлю, яка була збудована в центрі села. В ній і до тепер здобувають середню oсвіту колочавські учні.

На знак пошани пам’яті вчителів, котрі тут пропрацювали маже 30 років, у 2006 році напівзруйновану споруду було відреставровано коштами меценатів та відкрито музей ,,Радянська школа’’. Він складається з великого класу, піонерської кімнати, учительської та кабінету директора.

Експонати великого класу нагадують, що колись діти користувалися чорнильницями та перами, рахували на рахівницях, слухали патефон та грілися біля старої грубки.

Піонерська кімната повертає нас у ті часи, коли на шкільну лінійку кликали горнами та барабанами, а біографії комуністичних вождів вивчали у шкільній програмі.

У вузенькій вчительській старанно розкладені класні журнали на столах. Колись їх ретельно заповнювали вчителі Колочави, які дивляться на нас із портретів.

На шкільному подвір’ї музею стоїть пам’ятник ,,Вчительці з Вкраїни’’.

Він присвячений усім вчителям, які у післявоєнні роки приїхали на Закарпаття із центральної та східної України піднімати рівень освіти у гірських селах. Назва пам’ятника відображає, як називали люди на місцевому діалекті приїжджих вчительок. Викарбувані на колочавському пам’ятнику 15 прізвищ – це імена тих вчителів, які назавжди обрали Колочаву своєю другою рідною домівкою і залишилися тут жити. Більшість із них давно померли, проте кілька живуть дотепер у селі.

Інформаційна довідка:

Музей працює кожного дня, без перерв та вихідних з 08:00 до 18:00 виключно за попереднім замовленням.

Джерело: http://www.kolochava.com/ua/selo-10-muzeiv/kolochavskij-bokorash.html

 

Музей у Колочаві ,,Чеська школа’’

У музеї ,,Чеська школа’’ відтворено умови навчання дітей за чеського періоду.

На початку травня 1919 року вся територія Закарпаття була окупована буржуазною Чехословаччиною та боярською Румунією. Згідно із Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 року Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. В чеський період у Колочаві відзначився найбільший ріст культурно-освітнього рівня розвитку села.

Чехословацький уряд та органи влади Підкарпатської Русі отримали тяжку спадщину в царині освіти від австро-угорського панування. Державна школа у Колочаві не працювала. Омелян Скиба, якого Мукачівська єпархія направила до Колочави 17 вересня 1918 року, навчав дітей у церковній школі, а потім  з 1923 року  – у державній чехословацькій школі. Був кілька років єдиним учителем на село. Працював у дві зміни, адже щодня школу відвідували 147 дітей. Вчив він дітей на народній руській мові, за що й любили його селяни. Проте один він не міг навчити все село, а відтак рівень освіти у високогірній Колочаві був низьким. Аби хоча трохи ліквідувати неосвіченість, були організовані курси для неграмотних.

Починаючи з 1923 року у Колочаві закладено державну чехословацьку школу – народну, з русинською мовою навчання.

Державна загальноосвітня школа з чеською мовою навчання вперше відкрила свої двері у 1931 році. Відвідували її переважно діти місцевих євреїв, а також представників чеської влади – нотаря, урядників та жандармів, яких направили на Закарпаття з Чехії. Їхні діти не знали місцевої мови, а відтак не могли відвідувати школу з русинською мовою навчання. Закрили школу у 1938 році. Попри те, що чеська школа проіснувала 7 років, вона залишила помітний слід в історії села.

У 2007 році старе приміщення було реставровано і відкрито музей ,,Чеська школа’’.

Експозиція готувалася за спогадами колишніх учнів чеської школи та академіка Миколи Мушинки з Пряшівського університету Словаччини і доктора Франтішека Гибела – директора чеського музею Яна Коменського.

Музей складається з двох приміщень – класу та кімнати для відпочинку вчителя. Експонати основної шкільної зали показують, що у чеській державній школі дбали не лише про знання учнів, але й виховували їх у любові до ,,милої’’ республіки та її батька – Томаша Гаріга Масарика. Перед входом до класу красувався герб Чехословаччини, поряд з дошкою – портрет Президента країни, біля дверей – його погруддя.

Партитура на фортепіано запрошує виконати гімн республіки, а географічна та фізична карти тодішньої країни показують простори Чехословаччини від Шумавського до Карпатського хребта. Учні чеської школи носили дерев’яні пенали користувалися чорнильницями і перами, громіздкими циркулями та важкими геометричними фігурами. На шкільних полицях – твори чеських письменників та класні журнали з оцінками колочавських учнів.

'

Погруддя першого президента Чехословацької республіки Томаша Гарика Масарика потрапило до колочавського музею ,,Чеська школа’’ завдяки самим чехам. Воно було подаровано новоствореному музею у 2007 році директором музею Яна Каменського, що у місті Пжерові, доктором Франтішеком Гибелом разом із іншим численним чеським шкільним приладдям. Відтоді ,,батько’’ Чехословацької республіки стоїть у кутку класної кімнати музею. Над ним же височіє його вічно актуальний вислів: ,,Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти є’’. 

Інформаційна довідка:

Музей працює кожного дня, без перерв та вихідних з 08:00 до 18:00 виключно за попереднім замовленням.

Джерело: http://www.kolochava.com/ua/selo-10-muzeiv/kolochavskij-bokorash.html

 

Музей "Колочавська вузькоколійка"

Село Колочава Міжгірського району Закарпатської області від літа 2009 року має власну залізницю. Тут працює один з унікальних музеїв України та єдиний на Закарпатті музей історії залізниці ,,Колочавська вузькоколійка’’.

Музей складається із раритетного паровозу та ешелону з десяти вагонів. Кожний вагон відтворює процес транспортування за різної влади, яка панувала у цьому регіоні. Є тут три чеські пасажирські вагони, радянський товарняк, угорський вагон для перевозу худоби та бочка для води, і звичайно ж, вагони для транспортування деревини – рубанців та бокорів.

У кожному музейному вагоні представлені унікальні експонати, які розповідають про історію вузькоколійок на Закарпатті, про роботу і побут залізничників та їхніх пасажирів. Головна гордість музею, серце ешелону  –унікальний діючий паровоз – гарний, потужний і екологічно чистий транспорт. Виготовлений у Німеччині 1951 року, паротяг працював до 1973 року, потім зберігався у паровозному депо у селі Хмільник, що на Берегівщині, і лише диво врятувало його від здачі на металобрухт.

Тепер же на великі свята паровоз помпезно випускає пару, гуркоче на всю околицю та весело закликає туристів. В такі моменти здається, що ось-ось він поїде попід зеленими смереками берегом Тереблі по звичному маршруту.

Залізничні колії та металеві конструкції вагонів теж збирали по віддалених куточках. Паводок 1998 року остаточно зруйнував вузькоколійку, і лише високо в горах, на території села Лопухово Тячівського району її залишки врятувалися від шукачів металу. Вагони пролежали у воді до 2008 року, знадобилось чимало зусиль аби їх доставити в Колочаву. Поіржавлені та покривлені уламки були реставровані вмілими руками працівників музею та перетворились у музей ,,Колочавську вузькоколійку’’.

Гості музею можуть не лише ознайомитися з історією залізничної справи, але й самим покататись на вузькоколійці. Незабаром по вузьких коліях довжиною 800 метрів невеличкий вагончик, що належав колись лісорубу, герою соціалістичної праці Іванові Чусу, возитиме всіх охочих.

Тепер же у музеї працює механічна дрезина, на якій залюбки катається не лише дітвора, але й багато дорослих.

На Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв, що відбувся у грудні 2009 року, у номінації ,,Краще експозиційне оформлення’’ колочавський музей отримав третє місце.

Вузькоколійка, яка лише в минулому столітті була брендом Карпат, не може назавжди зникнути з дороги нашого життя. Чартерний рейс у минуле може здійснити кожен відвідавши музей ,,Колочавської вузькоколійки’’.

Інформаційна довідка:

Музей працює кожного дня, без перерв та вихідних з 08:00 до 18:00.

Джерело: www.kolochava.com

 

Музей "Лінія Арпада"

Одним з найбільш привабливих об’єктів в Колочаві є історико- військовий  музей ,,Лінія Арпада’’. Тут Ви побачите унікальне зібрання військового обладнання часів Другої світової війни та побуваєте у справжніх бункерах. На сьогоднішній день відтворено 4 бункери із 34-х, в яких знаходятся понад дві тисячі експонатів. Всі експонати є автентичними.

Угорщина почала будувати оборонну лінію у 1940 році для захисту від наступаючих радянських військ. Природний рельєф Карпат дозволяв будувати такі військові укріплення, з яких артилерійським вогнем можна було зупинити рух противника. З цією метою у Колочаві побудували близько тридцяти залізобетонних бункерів. Від вогневих точок до бункерів тягнулись укріплені земляні траншеї. В них були прокладені лінії телефонного зв’язку, вогневі точки обладнали автоматичною стрілецькою зброєю, мінометами, гранатами і легкими протитанковими гарматами.

Річка Теребля у декількох місцях була перегороджена кількома рядами бетонних пірамід.

У колочавському музеї ,,Лінія Арпада’’ Ви детально ознайомитеся з історією Другої світової війни на Закарпатті. Реставратори Лінії Арпада зібрали кілька тисяч військових експонатів в музейному комплексі. 

Перший бункер музею називається командний. Всередині все  розташовано так, як було колись. Кулемет, автомати і рушниці, патронташ та гранати, каски та пристрій дальнього бачення, вогнемет і вогнегасник, силовий кабель і десятки інших пристосувань для війни. Все це  — оригінальні зразки.

Поряд стоїть оборонний бункер.

За кілька десятків метрів звідси у бетонних оковах розташований бункер-шпиталь. Ліжка у три яруси, комплекти медобладнання, запахи ліків і препаратів, брому та йоду. Перебувати довго тут не можна, однак надати допомогу пораненому та підготувати його до евакуації — цілком можливо.

Пройшовши сотню метрів вбік, ви потрапите в обитель кашоварів — котлопункт. У цьому бункері увагу привертає похідна пузата кухня-шпор, якою користувалися в угорській армії. Тут же встановлено довгий стіл, а на ньому — тарілки та ложки з нержавійки, горнята з міді. По обидва боки від нього — лавки. Провіант зберігається в мішках, на яких стоїть дата — 1942 рік.

До складу музею ,,Лінія Арпада’’ входить найдовша в Європі відреставрована сто метрова оборонна лінія.

Музей працює кожного дня, без перерв та вихідних з 08:00 до 18:00 виключно за попереднім замовленням.

Джерело: http://www.kolochava.com/ua/selo-10-muzeiv/kolochavskij-bokorash.html

 

Музей у Колочаві ,,Колочавський бокораш’’

Перші згадки про лісосплав карпатськими ріками зустрічаються ще в античних письмових джерелах. У середні віки деревину транспортували мольовим способом (окремими колодами) і в плотах по притоках Дністра, Прута і Тиси. Пліт був зручним транспортом для перевезення на велику відстань товарів постійного попиту, здебільшого це була сіль.

У XIX столітті поставки лісу водними артеріями перетворились в один із найпоширеніших видів занять в Українських Карпатах.

Стовбури зрізаних та очищених від гілок дерев в'язали у плоти, які, у свою чергу, з'єднували один за одним у довгу вервечку. Так утворювався один пліт  – бокор. Керували такою дарабою бокораші – надзвичайно сміливі та сильні верховинці. Бокорашів було 3-5 осіб, інколи й більше  – залежно від величини плоту, складності та довжини маршруту. На плотах влаштовували спеціальну платформу, де розкладали ватру, також ставили невеликий курінь. Бокораші стояли спереду плоту і спеціальними веслами-стернами керували ним, щоб уникнути мілин та великих валунів у річці і щоб пліт не винесло на берег. Робота вимагала незвичної кмітливості та вправності, була важка і небезпечна, адже плоти пливли по річці дуже швидко. Інколи траплялися нещасні випадки: комусь затиснуло ногу між мокрими слизькими колодами, хтось від несподіваного удару об підводне каміння падав з плоту в річку тощо. На бокорашів також чатувало чимало небезпек у вигляді крутих поворотів та підводних каменів. Холодні води Тереблі стали останнім притулком не одного плотогона.

Аж до середини 20-го століття  ліс із далеких куточків Карпат сплавляли використовуючи швидкі та повноводі гірські річки, такі як: Прут, Білий і Чорний Черемош, Теребля, Ріка та інші.

Річка Теребля, в долині якої розташоване село Колочава, пливла високо над рівнем моря і була дуже зручною транспортною артерією для місцевих бокорашів. Допоміжні стави були розташовані у приселках Колочави  – Сухарі та Брадолці.

У 1951 році на річці Тереблі почалося будівництво дамби для нової Теребле-Ріцької ГЕС. Створення водосховища допомогло закарпатцям з електрикою, але місцеві бокораші залишилися без роботи: після побудови штучного моря і величезної бетонної дамби, сплавляти по Тереблі ліс було вже неможливо. Тяжка і небезпечна професія відійшла в минуле.

Деревину стали вивозити вузькоколійкою. На березі Тереблі, в північній частині Колочави, від джерела Боркут і до Квасовця по вузьких коліях рушив довгожданий локомотив.

Та у Колочаві історія оживає. У музеї ,,Колочавський бокораш’’ Ви побуваєте у справжній лісорубській колибі, ознайомитеся з автентичними знаряддями праці лісорубів та бокорашів, побачите відтворені ризи для спуску деревини з гір, сфотографуєтеся на величезному бокорі.

Весною та осінню води повноводної у цей час річки Колочавки затоплюють став з бокором.

Музей ,,Колочавський бокораш’’ – єдине місце в Україні, де Ви зможете самостійно спробувати сплавити бокор на пологому відрізку гірської річки довжиною 70 метрів. Незабутні відчуття та неперевершені емоції гарантовано.

Лише тут ви можете побачити унікальний документальний фільм про небезпечну роботу бокорашів.

Інформаційна довідка:

Музей працює кожного дня, без перерв та вихідних з 08:00 до 18:00.

На відвідання музею ,,Колочавський Бокораш’’  треба запланувати що найменше одну годину.

Джерело: http://www.kolochava.com/ua/selo-10-muzeiv/kolochavskij-bokorash.html

 

Музей ткацтва – дивовижний за своїм внутрішнім змістом і цікавий за історією створення. Діє при загальноосвітній школі в с. Великі Береги Берегівського району. Виник і функціонує завдяки ініціативі директора школи та її учнів. Всі музейні експонати – старовинні речі, дбайливо збережені батьками школярів і перенесені у музейну кімнату самими дітьми. Серед них – чудова колекція старовинної вишивки на домотканому полотні, вік якої понад 130 років. Народні візерунки до сьогодні зберегли яскравість кольорів. А ще – ціла полиця найрізноманітніших прасок, якими користувалися закарпатські господині, багато глиняних глечиків, різних за формою та призначенням та інші речі домашнього вжитку.

Родзинкою музею є старовинні веретена і ткацькі верстати, за якими дівчатка старших класів на уроках виробничого навчання освоюють призабуте ремесло своїх прабабусь, старанно відтворюючи збережені візерунки на скатертинах та рушниках. Чудові вироби учнів не тільки експонуються в музеї ткацтва, а й на запрошення організаторів етнографічних виставок за кордоном виставляються у багатьох містах Угорщини, Словаччини, Польщі.

Адреса: с. Великі Береги Берегівського району

Тел.: (03141) 2-20-79, 9-62-23, 9-62-89.

Відчинено: щодня, крім неділі.

 

Музей історії солекопалень  знайомить із способами видобування солі на теренах нашого краю у різні часи й історичні епохи. Знаходиться неподалік від Солотвинського солерудника, який є одним з найбільших у Європі (запаси солі тут становлять 300 млн. тонн, товщина шару промислової розробки – 300 м). Аж до кінця 18 ст., поки не була побудована перша промислова шахта, сіль із Солотвинського родовища добувалася примітивним відкритим способом: шляхом розкопування звичайних, глибиною до 20 м, пізніше – конусоподібних ям глибиною до 150 м. Глиби солі піднімали на поверхню в шкурах буйволів, розрізали на правильні квадрати, ставили особисте клеймо солекопа і здавали королівському чиновнику. Умови праці солекопів були надзвичайно важкими, а винагорода – мінімальною.
Відвідавши музей, можна дізнатися не тільки про такі цікаві історичні факти, а й побачити знаряддя праці, одяг шахтарів, різні інженерні конструкції для видобутку солі.

Адреса: смт Солотвино Тячівського району

Тел.: (03134) 2-10-06.

Вхід вільний. Попередня домовленість про екскурсію – за контактним телефоном.

 

Затисянський краєзнавчий музей  відкритий для відвідувачів у 70-х роках ХХ ст. у будівлі староугорської забудови (1895 р.). Експонати музею знайомлять відвідувачів з історією, життям та звичаями угорськомовного населення Закарпаття. На території музейного двору під відкритим небом знаходяться хата вчителя, садиба бідняка, будинок середняка, греко-католицька церква – все це відображає життя та типовий побут жителів Затисянщини початку 20-х років минулого століття.

Адреса: с. Тісобикень Виноградівського району

Тел.: (03143) 3-23-22, 3-32-38.

Вхід вільний. Попередня домовленість про екскурсію – за контактним телефоном.

Theme by Danetsoft and Danang Probo Sayekti inspired by Maksimer